Цей відомий та авторитетний український вчений-шевченкознавець наприкінці свого повного поневірянь життя брав активну участь в укладанні збірки неопублікованих та маловідомих листів сучасників Т. Г. Шевченка «Т.Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів» (1966), працюючи у 1963 році на посаді головного бібліотекаря відділу рукописів Державної публічної бібліотеки УРСР (нині – Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського).

Ім’я Михайла Михайловича Новицького, допитливого і талановитого розшукувача, коментатора матеріалів до біографії і творчості Шевченка та дослідника самої творчості великого поета і художника, стало відомим у шевченкознавчій науці ще в першій половині 1920-х років. Про творчий шлях цього видатного вченого вперше докладно розповів у 1953 році у збірнику «Шевченко. Річник 2», присвяченому ювілею Т. Г. Шевченка, літературознавець В. В. Міяковський.

Пізніше невелика стаття про М. М. Новицького з’явилася на сторінках «Енциклопедії українознавства». В Радянській Україні його ім’я було під забороною, і лише після смерті вченого та його реабілітації відомий бібліограф Ф. К. Сарана опублікував у «Шевченківському словнику» довідку про свого колегу та друга. В ювілейному виданні «Шевченківської енциклопедії» ця довідка була суттєво доповнена заввідділом шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка О. Боронем.

«Досьє шевченкознавця» за документами Центрального державного архіву громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО), куди за часів незалежності потрапила велика кількість формулярів-справ на колишніх репресованих, дослідив та частково опублікував відомий український історик С. І. Білокінь. Дослідник репресованого шевченкознавства канадієць П. Лопата присвятив М. М. Новицькому студії, оприлюднені в українському тижневику «Новий шлях».

Ще студентом Михайло Михайлович, працюючи в бібліотеці («кабінеті для читання») при історико-філологічному факультеті Петербурзького ніверситету, захопився Шевченком і, окрім захоплення, зробив шевченкознавство своєю професією. Розквіт наукової діяльності М. М. Новицького в царині шевченкознавства припадає на 20–30-ті роки ХХ ст., коли він після роботи в в бібліотеці Археографічної комісії Російської академії наук, після посади викладача старших класів Ніжинської трудової школи, де він, до речі, весь свій вільний час віддає упорядкуванню шкільної бібліотеки, у 1921 р. переходить працювати до Української академії наук, в Комісію з видання пам’яток новітнього українського письменства.

Праці, що виходять з-під пера М.М. Новицького, за словами В. В. Міяковського, «видвинули його на перше місце серед серед тодішніх шевченкознавців на Великій Україні й принесли йому в 1928 р. академічну премію».

У 1926 р. за автографами, що зберігаються в Інституті рукопису НБУВ, в збірнику «Шевченко та його доба» М.М. Новицьким опубліковано листи М.В. Максимович, Л.В. Тарновської, П. Лобка, В.В. Тарновського, Р.Д. Тризни та В.В. Толбіна. Разом з С.О. Єфремовим зредагував двотомник поезій Т. Шевченка, виданих «Книгоспілкою» (К.,1927). Того ж року самостійно редагує та коментує текст до видання «Твори Тараса Шевченка. Т. ІV. Щоденникові записки (Журнал) (вид. УАН).

В цей час виходять друком його наукові статті: «Третье Отделение» про Шевченка» (1928), «Новий документ до історії «Товариства мочимордія» (1928), «К історії Оренбурзького арешту Шевченка» (1929), «Новий автограф Шевченка. (Огні горять – музика грає…)» (1929).

Під керівництвом С.О. Єфремова в Комісії по виданню пам’яток новітньо української літератури М.М. Новицьким була виконана робота по збиранню, упорядкуванню, редагуванню та коментуванню розпорошених по окремих журналах, книгах та газетах листів до Шевченка вперше зібраних у п’ятому томі повного зібрання творів Т.Г. Шевченка (К., 1929).

Загалом, як зазначає дослідниця творчого доробку М.М. Новицького до скарбниці вітчизняного шевченкознавства Г.В. Карпінчук, «Завдяки М.М. Новицькому було розшукано, повернено в Україну і надруковано близько 90 листів з епістолярію Т.Шевченка. Із них майже 50 листів Т.Шевченка та до нього було надруковано вперше, близько двадцяти з них шевченкознавцю вдалось атрибутувати».

До наукового доробку М. М. Новицького належать: статті «Арешт Шевченка в 1859 р. Хронологічна канва до історії Шевченкового арешту», «Недруковані листи Т. Г. Шевченка», «Поема Т. Шевченка «Мар’яна Черниця» (За автографом з архіву О. Корсуна)», «До тексту Шевченкового «Кобзаря»; збірка листів Я. Кухаренка, В. Рєпніної, П. Куліша, Р. Штрандмана, І. Гудовського, М. Карпа, Г. Квітки-Основ’яненка до Т. Шевченка, віднайдених М. М. Новицьким в архівах ІІІ відділу канцелярії російського імператора й опублікованих без купюр; підбірка листів М. В. Максимовича, В. В. Тарновського, Л. В. Тарновської, П. Лобка, Р. Д. Тризни та В. В. Толбіна до Т. Шевченка, оприлюднена в збірнику «Шевченко та його доба»; редагування, разом з С. О. Єфремовим, двотомника поезій Т. Шевченка та одноосібне того ж року редагування та коментування текстів до видання «Твори Тараса Шевченка. Т. ІV. Щоденникові записки»; упорядкування, редагування та коментування листів до Т. Шевченка, зібраних у п’ятому томі повного зібрання його творів та багато іншого, що М. М. Новицький встиг зробити до свого арешту в грудні 1937 р.

15 жовтня 1938 р. М. М. Новицького засудили до 5 років позбавлення волі. Під час арешту в нього вилучили особисті документи та рукописи наукових праць.

Про умови, в яких відбував покарання М. М. Новицький, свідчать спогади, зафіксовані у виданні «Українська інтелігенція на Соловках: спогади 1933–1941»: «На відстані 50 кілометрів від станції Соловець на Манжурській залізниці, у хащах карельських лісів, є урочище – Юр’їв острів, одна з найтяжчих «командировок» Нижнєвигського відділу Бєлбалтлагу. У глухому лісі, на болоті, розчищеному від чагарника, побудовано високу загороду навколо двох бараків. Один з цих бараків був фактично землянкою. […] я знайшов відомого шевченкознавця М. Новицького в такій норі, що навіть мене, що сім років перед тим поневірявся вже по таких нетрях, пройняв жах. Новицький сидів у кутку на нижніх нарах. Бліде обличчя його обросло рудуватою бородою, ніс загострився, очі глибоко позападали. Стан його був дуже поганий. А щодня треба було виходити на роботу. Вечорами іноді сиділи ми й читали «Кобзаря». Новицький був великий знавець і коментатор творів Шевченка… Усе життя нашого генія знав він до найменших деталів. Було боляче і смішно дивитися на цього «конрреволюціонера», цього кабінетного ученого, що все життя своє присвятив вивченню творчости нашого поета. Дуже цінні наукові праці лишилися незакінченими, а може, й загинули навіки».

У 1941 р. М. М. Новицького достроково звільнено, він знаходить роботу в Кожвинському лісокомбінаті, згодом його мобілізують на роботу до шахти «Комсомолець» тресту «Кизел-Уголь» у Пермському краї, де, відмовившись від канцелярської роботи, він довгі п’ять років працював вагонщиком у шахті.

Після повернення до Києва в 1946 р. М. М. Новицький сподівався на зустріч з дружиною Ларисою Павлівною Новицькою, яка багато років була йому вірним другом та однодумцем. Дівчина з простої родини майстра кондитерського цеху, Л. П. Новицька (1893 р. н.) закінчила Київський Фребелівський педагогічний інститут (1915), працювала в Ніжині вчителькою (1918–1920). Після одруження з Михайлом Михайловичем довгий час не працювала, допомагаючи йому в науковій праці. Реорганізація Всеукраїнської академії наук та, зокрема, Інституту Шевченка стали причиною фінансової скрути в родині Новицьких, і тоді Л. П. Новицька закінчує курси бібліотекознавства при Всенародній бібліотеці України (1932) та працює бібліотекарем у Міській планувальній управі та в Інституті економічних досліджень (1932–1933). Після арешту чоловіка в 1937 р. їй було заборонено працювати за фахом у державних установах. Лариса Павлівна лишається довгий час без роботи та без грошей, хворіє на сухоти. Врешті влаштовується простою робітницею в артіль «Трикотажник» (1938–1941), щоб окрім себе прогодувати дитину, хлопчика-сироту, якого вони з чоловіком всиновили.

Під час окупації німцями Києва на запрошення В. В. Міяковського, на той час – директора Українського головного історичного архіву ім. Антоновича (за радянської влади – Київський державний історичний архів), працює в 1941–1942 рр. завідуючою бібліотекою та читальним залом архіву. Надалі доля Л. П. Новицької є невідомою.

Отож, як свідчать документи, повернувшись додому, М. М. Новицький замість квартири знаходить купу каміння, дружину вважає загиблою, син, який під час війни воював у партизанському загоні, розстріляний німцями в концтаборі в м. Гадяч.

Цінна бібліотека, яку М. М. Новицький почав збирати ще навчаючись в університеті, втрачена. У документах, які вдалося віднайти в фондах Інституту рукопису НБУВ, містяться відомості про те, що бібліотека шевченкознавця після його арешту, аби убезпечити її від конфіскації, була передана Л. П. Новицькою на зберігання колезі чоловіка, відомому українському літературознавцю та бібліографу творів Т. Г. Шевченка М. А. Плевакові, який на початку 1930-х років працював разом з М. М. Новицьким у складі Редакційного комітету для видання творів Шевченка при ВУАН. У травні 1938 р. М. А. Плевако також був репресований і в квітні 1941 р. трагічно загинув на засланні в Цілиноградській області.

Після повернення до Києва М. М. Новицький звернувся до К. К. Черненко, вдови М. А. Плевака, з проханням відділити його книжки від книжок її покійного чоловіка, проте не отримав на це згоди.

Від 1946 до 1952 р. М. М. Новицький працює в Будинку-музеї Т. Г. Шевченка; як консультанта-шевченкознавця його запрошують до роботи над художнім фільмом «Тарас Шевченко» за сценарієм І. Савченка та з С. Бондарчуком у головній ролі.

З «архивно-учетного дела № 39716»: «23 августа 1951 года Новицкий, сопровождая экскурсию в музее, допустил толкование отдельных моментов жизни Шевченко в свете, враждебном советской идеологии. В результате этого он был освобожден от сопровождения экскурсантов, а 15 февраля 1952 года уволен по сокращению штатов».

В іншому документі конкретизується: «На виконання постанови Ради Міністрів Союзу РСР № 4801 від 19.ХІ.51, з метою скорочення витрат на утримання науково-дослідних установ». Як результат, – у відповідності до розпорядження київської міліції «колишньому контрреволюціонеру» запропоновано в 24 години залишити місто.

Протягом наступних двох років проживає у родичів то в Ніжині, то в Чернігові. У 1953 р., 3 лютого, М. М. Новицький, доведений до відчаю безробіттям та бездіяльністю, переступаючи через власні переконання, звертається до секретаря ЦК КПРС Г. М. Маленкова з листом: «В настоящее время Институт искусствоведения АН УССР и Государственный музей Т. Г. Шевченко поручили мне ответственную работу по 7-му тому «Полного собрания произведений Тараса Шевченка». Вести научную работу такого рода можно только в Киеве, где находятся рукописи Шевченко, его живописные и графические работы и где есть Публичная государственная библиотека. Без книг и справочных пособий научный работник то же, что воин без оружия! Я прошу Вашего заступничества перед соответствующими органами об оставлении меня для работы в Киеве. Я хочу верить, что моя просьба о возможности для меня научной работы вообще не останется тщетной. Думаю, что своей честной работой в деле изучения жизни и творчества великого писателя, революционерадемократа Шевченко я буду полезным работником на благо нашей Великой Родины».

Після довгих поневірянь, завдяки підтримці М. Бажана та М. Рильського, 31 серпня 1954 р. вчений нарешті був зарахований на посаду наукового співробітника Державного музею Т. Г. Шевченка. Увесь час після останнього повернення до Києва М. М. Новицький прожив у підвальному приміщенні Державного музею Т. Г. Шевченка, тобто без власного житла та найнеобхідніших побутових речей.

Так, 30 вересня 1959 р. у листі до Чернігова до своєї майбутньої дружини Раїси Павлівни Товстухи, він, між іншим, згадує про своє убоге, в матеріальному сенсі, життя: «…Володю (?) могу принять после 3/Х. Еще раз повторяю, если ему негде будет остановиться в Киеве, то я могу предоставить ночевку у себя; подушка и диван есть, укрываться нечем, кроме моего пальто».

До речі, в цьому листі він стверджує, що його день народження припадає на 3 жовтня (офіційні джерела на кшталт «Шевченківського словника» (К., 1977) та «Шевченківської енциклопедії» (К., 2013) датою народження М. М. Новицького зазначають 8/20.09.1892 р.): «Мои именины 3-го, а не второго октября, вопреки утверждению Всеволода Михайловича [Ганцова]» [22].

З «архивно-учетного дела № 39716»: «В период 1952– 1957 года Новицкий характеризуется как человек апатичный, дряхлеющий… Все свое свободное время он посвящает науке, обрабатывая и углубляя отдельные эпизоды из жизни Шевченко …».

На пенсію М. М. Новицький вийшов 1 листопада 1962 р. Стан його здоров’я був далеким від задовільного, проте в 1963 р. він дає свою згоду на участь в укладанні збірки неопублікованих та маловідомих листів сучасників Т. Г. Шевченка, а також діячів науки і культури за період 1842– 1917 рр., що зберігалися у відділі рукописів Державної публічної бібліотеки УРСР (нині Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського). М. М. Новицький був зарахований тимчасово на посаду головного бібліотекаря відділу рукописів 15 серпня 1963 р. В листі до Ф. К. Сарани від 7 квітня 1963 р. він пише, що до нього заходили співробітники відділу рукописів Бібліотеки (Й. В. Шубинський та М. І. Візир. – Л. Г.), які запросили його до праці з епістолярієм. До участі в підготовці цього видання, крім М. М. Новицького, були запрошені відомі шевченкознавці Ф. К. Сарана та І. Я. Айзеншток.

Друга дружина М. М. Новицького, Р. П. Товстуха-Новицька (за іронією долі, її рідний брат І. П. Товстуха був відповідальним працівником апарату ЦК партії, завідуючим особистою канцелярією Й. Сталіна у 1921– 1922 рр., від 1931 р. – заступником директора Інституту Маркса–Енгельса–Леніна при ЦК ВКП(б); саме він запустив механізм складання списків «ворогів народу», виявляючи за матеріалами ХІІ з’їзду ВКП(б) (травень 1924 р.) особистих ворогів Й. Сталіна), так згадувала про останні дні його життя: «Новицкий слег, и только, как светлый луч солнца, неизъяснимая радость вошла в наш дом. В 20-х числах марта 1964 года был доставлен к нам подлинник автографа Тараса Григорьевича Шевченко. Весь трепеща и сияя, Новицкий держал в руках посвещение: «Маріи Олександровни Марковичъ на память 24 сычня 1859 року». Этот автограф 35 лет сберегался у Ант[онины] Митр[офановны] Яременко. В год юбилея Шевченко люди решили передать эту реликвию в Киев. Сами старые, почте довериться побоялись и написли письмо своему знакомому – Всеволоду Михайловичу Ганцову. Ганцов поехал, забрал и привез драгоценную находку к Новицкому. Новицкий, объятый восторгом, решил снять с автографа копии. Дойдя до переписывания 3-й стр. автографа, сердце, переполненное волнением, не выдержало, и 29 марта в 5 час. 25 мин. Михайла Михайловича не стало».

Пізніше, опрацьовуючи архів чоловіка для передавання на державне зберігання, Р. П. Товстуха-Новицька зробила приписку до листа В. М. Ганцова: «Річ йде про автограф Т. Г. Шевченка, присвячений Марку Вовчку, за яким В. М. Ганцов мав їхати, щоб привезти його до Києва. Нарешті автограф у нас. Він визвав у Михайла Михайловича таке нервове збудження, таке хвилювання, таку безмежну радість, що, роблячи копії з автографа, серце його не видержало […] й, переписуючи 3-тю сторінку, йому з сердцем стало недобре».

Після смерті Михайла Михайловича вдова отримала довгоочікувану звістку про його реабілітацію: справу було закрито постановою Президії Київського обласного суду від 14 листопада 1964 р. за відсутністю складу злочину.

Саме Р. П. Товстусі-Новицькій завдячуємо збереженням архівної спадщини М. М. Новицького. Матеріали були передані нею в 1967 р. начальнику науково-видавничого відділу Архівного управління УРСР І. Л. Бутичу з умовою подальшої передачі архіву до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України). 3 серпня 1967 р. документи надійшли до Архіву-музею через Центральний державний історичний архів України. Другу частину архіву М. М. Новицького та його бібліотеку (1181 од.) вдова передала безпосередньо до Архіву-музею у березні 1968 р. Основу архіву (ф. 1, обсяг 495 од. зб.) складають наукові та творчі матеріали (статті, рецензії, виписки з питань шевченкознавства).

Можемо припустити, що частину документів з архіву М. М. Новицького (за 1920–1930-ті роки) його перша дружина передала на зберігання В. В. Міяковському, який вивіз їх за кордон, де вони й потрапили до фондів Архіву-музею ім. Д. Антоновича Української Вільної Академії наук (США).

Завдяки наявності великих за обсягом та цінних за своїм наповненням архівних фондів М. М. Новицького в Києві та Нью-Йорку, дослідники його діяльності мають міцну базу для опановування різних аспектів життя та творчості шевченкознавця. 

Фонди Інституту рукопису НБУВ містять невелику кількість документів з архівної спадщини вченого. Це поодинокі документи біографічного характеру, автографи його наукових праць тощо.

Приносимо щиру подяку науковій співробітниці відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Галині Володимирівні Карпінчук за люб'язно надані для екпозиції даної виставки документи, зібрані нею під час підготовки її монографічного дослідження «Михайло Новицький – шевченкознавець» (2018), в якому було вперше описано і введено до наукового обігу архівні матеріали вченого, зокрема зі слідчої справи колишнього в’язня Соловецьких островів, подано хронологію життя та наукових здобутків дослідника, бібліографію його шевченкознавчих праць.

Список використаних джерел

1. Карпінчук Г. Михайло Новицький - шевченкознавець. К.: Наукова думка, 2018. - 240 с. http://www.ilnan.gov.ua/index.php/uk/publikatsii/item/522-karpinchuk-h-mykhailo-novytskyi-shevchenkoznavets-k-naukova-dumka-2018-240-s
2. Гарбар Л.В. Михайло Михайлович Новицький (1892–1964): матеріали до біографії / Л. В. Гарбар // Рукописна та книжкова спадщина України. – 2015. – Вип. 19. – C. 332-343.  http://rksu.nbuv.gov.ua/cgi-bin/rksu/jrn.exe?&I21DBN=RU&P21DBN=RKSU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=njuu_all_ru&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21COLORTERMS=0&S21P03=I=&S21STR=%D0%9668592%2F2015%2F19

Виставку підготувала:

к.і.н., с.н.с. відділу фондів рукописної спадщини ІР    Л.В. Гарбар