1868 народився Кирило Студинський, філолог-славіст, літературознавець, мовознавець, фольклорист, письменник, громадський діяч; очільник НТШ, академік ВУАН та АН УРСР. 1887 закінчив філософський факультет Львівського університету. Стажувався у Віденському, Берлінському та Ягеллонському університетах. 1894 захистив докторську працю "Картина духовного життя у малоросів XVI–XVII ст. зі зверненням особливої уваги на календар". 1895–1897 вчителював у гімназіях Львова, вийшла перша друкована монографія "Пересторога: Руський пам’ятник початку XVI віка: Літературно-історична студия. У Львові 1895". 1896 захистив працю "Характеристика і генеза поезій Амвросія Метлинського", 1897–1899 – доцент Ягеллонського університету. Викладав українську мову і літературу в краківській гімназії ім. Яна Собеського. 1900–1918 – професор Львівського університету. Один із керівників Християнсько-суспільної партії, 1905–1914 – член Крайової шкільної ради. 1903–1906 – член Виділу Львівського товариства "Просвіта", референт-редактор (з І.Франком) видань товариства; 1916–1920 – голова Учительської громади. Студинський підтримував тісні громадсько-наукові зв’язки з Ол. Барвінським, Б. Лепким, П. Франком та ін., листувався з В. Антоновичем, А. Брюкнером, А. Чайковським та ін. Входив до складу Української національної ради ЗУНР (1917–1921); під час українсько-польської війни 1918—1919 був комісаром університету, за відмову співпрацювати з урядом Ю.-К. Пілсудського 1919 інтернований до Барановичів, Тарнова, Домб’є. Дійсний член НТШ з 1919, очолював філологічну секцію; 1923–1932 – голова НТШ. За посередництва М. Грушевського 1924 встановив наукові зв’язки з ВУАН у Києві, почав активно співпрацювати з урядом УСРР, працював у Комісії з укладання українського правопису (1928, м. Харків). З 1929 – член ВУАН (виключений 1933 "за контрреволюційну діяльність", 1939 відновлений у членстві та званнях). 1939–1941 – професор Львівського університету, призначений радянськими властями деканом філологічного факультету та проректором університету, займав низку ін. керівних наукових і державних посад. У жовтні 1939 обраний головою Народних зборів Західної України, 1940 – депутат Верховної Ради УРСР. На цих постах урятував своїми клопотаннями багатьох українців від репресій. Автор близько 500 наукових публікацій, художніх творів, мемуарів; володів 6-ма стародавніми та 10-ма "живими" мовами. Основні праці: "Лірники", "Адельфотес": Граматика, видана у Львові в р. 1591", "Причинки до історії унії", "Geneza poetycznyh utworów Markiana Szaskiewicza", "Пам’ятки полемічного письменства кінця XVI і початку XVII в.", "Котляревський і Артемовський", "Літературні замітки", "Pierwszy wystęr literacki Hipacyusza Pocieja", "Кореспонденція Якова Головацького 1835–1849 і 1850–1862", "До історії взаємин Галичини з Україною", "З листів П. Куліша до Ом. Партицького", "Польські конспірації серед руських питомців і духовенства в Галичині в роках 1831–1848", "Листи міністра Фльоріяна Зємялковського до єпископа Івана Ступницького", "Причинки до історії культурного життя Галицької Руси 1833–1847", "В пятьдесятилітє смерти Т. Шевченка", "Львівська духовна семинария в часах Маркіяна Шашкевича (1829–1843)", "Копітар і Зубрицький", "Матеріали до історії культурного життя Галичини 1795–1857", "Antigrafe, полемічний твір М.Смотрицького", "Псевдо-Посланіє Маркіяна Шашкевича", "Карло Яромір Ербен і Яків Головацький".

Підготовано за матеріалом Енциклопедії історії України Інституту історії України Інституту історії України НАНУ.