1919 народилася Олена Апанович, історик України (медієвістика, запорізьке козацтво), письменниця, архівіст, мистецтвознавиця, дисидентка, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1994) та Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів (США, 1995). 1937 закінчила в Харкові середню школу й вступила до Всесоюзного комуністичного інститу журналістики (Москва). У зв'язку з його ліквідацією продовжила навчання в Харківському педагогічному інституті на філологічному факультеті, який закінчила 1941. На початку Другої світової війни евакуювалась у Пд. Казахстан, потім переїхала до Уфи, працювала 1942–1944 кореспондентом та інструктором вузлового радіомовлення Башкирського радіокомітету. 1944 повернулась в Україну, до Києва. 1944–1950 – науковий та старший науковий співробітник, начальник відділу давніх актів ЦДІА УРСР (Київ). 1945–1948 – аспірантка ЦДІА УРСР. 1950 захистила кандидатську дисертацію на тему "Запорозьке військо, його устрій та бойові дії в складі російської армії під час російсько-турецької війни 1768–74 рр.". 1950–1952 – молодший науковий співробітник, з 1956 – старший науковий співробітник Інституту історії АН УРСР. Наукові праці присвячено історії України 16–18 ст. (передусім, історії козацтва), книгознавству, історії науки. Виявляла й класифікувала пам’ятні місця запорозького козацтва в Україні і поза її межами (матеріали опубл. 1967–1968 у ж. «Україна»); у бібліотеках Києва, Харкова, Одеси, Москви, С.-Петербурга виявила, атрибутувала й реконструювала з літератури 30 нових списків літопису Григорія Грабянки. Брала участь у наукових конференціях, великої популярності набули її блискучі публічні лекції з історії козацтва. Апанович спілкувалася з О. Компан, М. Брайчевським, Я. Дзирою, В. Іванисенком, Б. Антоненком-Давидовичем, Г. Кочуром, Н. Суровцовою, І. Дзюбою, М. Коцюбинською, читала літературу самвидаву, слухала зарубіжні радіостанції. З 1973 працювала старшим науковим співробітником відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. Вернадського. Досліджувала історію створення Всенародної бібліотеки України (НБУВ), працювала в галузі книгознавства. Апанович написала найважчу частину історії Академії наук України – про період  її створення, але питання про неї як співавтора вирішувалося в КГБ: залишили, аби показати Заходові, що Апанович публікується. Статті Апанович виходили без її імені, підписані лише співавторами. Її не випускали на наукові конференції за межі СРСР, а коли до НБУВ приїздили іноземці, її куди-небудь посилали. До середини 1987 публікувалися лише поодинокі її статті, і то в Москві чи Ленінграді. 1987–1991 – заступник вченого секретаря Комісії АН УРСР з розробки наукової спадщини В. Вернадського. Апанович створила ґрунтовну біографію вченого, простежила його роль у створенні ВУАН, знайшла і видрукувала його незнані праці, насамперед щоденник. Результатом творчих пошуків стала монографія О. Апанович (у співавторстві) «Вернадський: життя і діяльність на Україні», яка витримала два видання (1984 і 1988). 1989 виступила керівником комплексної експедиції «Запорозька Січ: зруйноване й уціліле». Експедиція мала значний громадський резонанс, привернула увагу наших співвітчизників до того феноменального явища в історії, яким було козацтво: до збереження його пам'яток, дослідження його минулого. 1992 виступила на конференції з доповіддю “Переяславська Рада: міфи і реальність”. 1995 поновлена на посаді старшого наукового співробітника Інституту історії України НАНУ. 1999 взяла участь у створенні Наукового товариства ім. С. Подолинського. Апанович була науковим консультантом кількох кінофільмів, написала сценарії театралізованих вистав про В. Вернадського та П. Конашевича-Сагайдачного.