1899 народився Борис Антоненко-Давидович, прозаїк, поет, публіцист, літературознавець, мовознавець, перекладач, громадський діяч, активний учасник національно-визвольних змагань 1917–1920 і дисидентського руху опору. Навчався на природничому відділенні Харківського, історико-філологічному факультеті Київського університетів та в Інституті народної освіти (Київ). Навесні 1918-го кинув навчання, подався у Запорізький корпус полковника Болбочана, був комендантом Мелітополя. 1920–1921 – завідував народною освітою в Охтирці. Пізніше вчителював, завідував відділом культури й мистецтва київської газети "Пролетарська правда", відповідальним секретарем (по суті – ред.) журналу "Глобус", художнім редактором Київської кінофабрики, потім перейшов на літературну роботу як прозаїк, перекладач і стилістичний редактор. Друкувався з 1923. Був членом літературної організації "Ланка" ("Марс"). У 1927 Антоненко-Давидович опублікував повість "Смерть", яку схвалив нарком освіти М. Скрипник. Автор поставив питання про несумісність більшовицької сили з українською ментальністю, про неможливість для українця поєднати чесність перед народом і вірне служіння партії, зобразив процес знищення національної свідомості в української інтелігенції, за що автора звинуватили у "зоологічному націоналізмі". За збірку репортажів "Землею українською" (1929) критики дзьобали Б. Антоненка-Давидовича: "засліплений націонал-шовінізмом", "хворіє на перебільшений національний бзик"… Заборонили друкувати трилогію "Січ-мати", повернули з видавництва роман "Борг" для переробки. Автор понад двох десятків книг, серед них: "Лицарі абсурду" (1923), збірки оповідань "Запорошені силуети" (1925), "Тук-тук" (1926), "Справжній чоловік" (1929), роман "За ширмою" (1936), збірка оповідань "Слово матері" (1960), цикл "Сибірські новели" (1989), наукової праці, зокрема, про культуру української мови – "Про що і як" (1962), "В літературі й коло літератури" (1964), "Як ми говоримо" (1970, 1991, 1994) та ін. Перекладав з російської і німецької літератури. У вересні 1935 слідчі військового трибуналу звинуватили Антоненка-Давидовича в націоналізмі та контрреволюційній діяльності. Засудили на 10 років у таборах ГУЛАГу, згодом додали 10 років БАМЛАГу. Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1992, посмертно). У 1960–1980-х роках справив неабиякий вплив на розвиток українського національного руху.