1871 народився Агатангел Кримський, сходознавець, славіст, історик літератури, письменник, публіцист та перекладач, один із чільних засновників НАНУ. Навчався з 1885 – у Колегії Павла Ґалаґана; 1889–1892 – в Лазаревському інституті східних мов у Москві, а 1892–1896 – на історико-філологічному факультеті Московського університету під керівництвом відомих російських учених В. Міллера, Р. Брандта, М. Соколова та В. Гер'є. Знавець багатьох східних, класичних та західноєвропейських мов. 1896–1898 на стипендію від Лазаревського інституту був у науковому відрядженні в Сирії та Лівані. Співробітничав з арабськими науковими часописами, зокрема з філологічним журналом "Ал-Машрік". Працював в арабських рукописних сховищах і бібліотеках, зокрема в Бейруті (Ліван). Зібрав багато документів і матеріалів, які опрацьовував до кінця життя. Викладав арабську, перську та турецьку мови в Лазаревському інституті східних мов (1898–1918), від 1900 – професор. 1918 переїхав до Києва, став професором Київського університету, членом Комісії для вироблення законопроекту про заснування УАН/ВУАН. Був одним із академіків-засновників УАН, неодмінним секретарем ВУАН і, одночасно, головою 1-го історико-філологічного відділу ВУАН (1918–1929). За його ініціативою 1925 було засноване Київське відділеня наукової асоціації сходознавства. 1926 – голова Комісії для вивчення візантійського письменства та впливу його на Україну, до роботи в Комісії залучив багатьох знавців східних та класичних мов, зокрема колишніх викладачів Київської духовної академії. Намагався захистити колег-учених, зокрема академіка М. Василенка, від репресій радянських каральних органів. У травні 1928 був переобраний секретарем ВУАН, але радянський уряд не затвердив його на цій посаді. Після процесу в справі "Спілки визволення України" усунутий з усіх академічних посад та від науково-викладацької роботи. Підтримував зв'язки з Ол. Барвінським, В. Вернадським, Б. Грінченком, І. Гаспринським, М. Павликом, Лесею Українкою, І. Франком та ін. відомими діячами і вченими. У 1890–1900-х роках співробітничав з багатьма галицькими часописами, зокрема з "Зорею", "Народом", "Правдою" та ін. Разом з К. Михальчуком підготував "Программу для собирания особенностей малорусских говоров" (1910) для РАН. 1918 за ініціативою Кримського засновано Комісію живої української мови для створення українсько-російського словника. Під його керівництвом та за його участю були складені "Найголовніші правила українського правопису" (1921). Вважав, що найважливішими джерелами для вивчення історії мови є оригінальні пам'ятки. Зокрема, видав низку пам'яток як додаток до "Української граматики", а також у книзі "Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини 11–18 вв." (1922). Присвятив низку праць українській літературній мові, її збагаченню й унормуванню: "Практический курс для изучения малорусского языка" (1906), "Украинская грамматика для учеников высших классов гимназий и семинарий Приднепровья" (1907–1908), "Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася" (1922). Приділяв значну увагу українському літературному процесові, зокрема написав низку студій з літературознавства: "Про лубочну українську літературу" (1893), "Про рукописи Руданського, про їх відносини між собою та про поетові листи" (з додатком двох листів Руданського до його брата, 1895), "Знадоби для життєпису Степана Руданського (1833–1873)", (1926, співавт. М. Левченко) та ін. Крім того, перу Кримського належать розвідки про І. Вишенського, Б. Грінченка, М. Драгоманова, М. Комарова, І. Котляревського, Г. Квітку-Основ'яненка, І. Карпенка-Карого, О. Кобилянську, М. Коцюбинського, П. Тичину, Лесю Українку, Ю. Федьковича та ін. Крім того, Кримський відомий своїми студіями з антропології ("Про антропологічний склад східних слов'ян", 1928), етнографії та фольклористики ("Народна пам'ять про Шевченка", 1891; "Шевченко в народних оповіданнях", "До питання про стародавні малоруські релігійні сказання", обидві – 1896; "Волосова борода. З учено-кабінетної міфології ХIХ віку", "Українська етнографія в чужім опоетизуванні", "До етнографії Полісся", "До етнографії так званої Новоросії", "До етнографії Чернігівщини", передмова до збірника "Звенигородщина з погляду етнографічного та діалектичного", усі – 1928). У різні роки опублікував багато праць з історії, літератури та культури мусульманських народів, зокрема Ірану, Туреччини та Близького Сходу, студій з семітології, історії ісламу, історії української літератури і мови, фольклору та етнографії, зокрема огляди сирійської й абіссинської літератур, статей про роль слов'янського елементу в Османській імперії, робіт з історії Хозарії, Криму та ін. Виконав багато перекладів з арабської, перської, турецької мов та фольклору, зокрема творів Антари, ал-Мааррі, Джама, Міхрі-хатун, Омара Хайяма, Сааді, Халіфа Зія, Хафіза, Фірдоусі та низки ін., а також творів західноєвропейських авторів. Переклав ряд творів Т. Шевченка турецькою мовою та присвятив кілька статей творчій спадщині Кобзаря. Як письменник відомий своїми поезіями на східні теми – 3-ма збірками "Пальмове гілля" (1901, 1908, 1922), прозовою збіркою "Бейрутські оповідання" (1906), романом "Андрій Лаговський" (1905), збіркою "Повістки й ескізи з українського життя" (1895) та ін. Значна частина його прозових творів була свого часу заборонена царською цензурою. Залишив значну епістолярну спадщину. 1970 16-та сесія Генеральної асамблеї ЮНЕСКО внесла його ім'я до переліку видатних діячів світу. Також встановлено премію ім. А. Кримського НАН України.

Підготовано за матеріалом Енциклопедії історії України Інституту історії України НАНУ.