1882 народився Іван Огієнко, історик і письменник, мовознавець, видавець, педагог, громадський, політичний і церковний діяч. Дійсний член НТШ (1922), Української вільної академії наук. Професор (1926), доктор філософії (1931). 1909 завершив навчання в Київському університеті. 1907–1914 – член-співзасновник "Семінарія російської філології" професора В. Перетца, 1915–1918 – приват-доцент Київського університету, співзасновник Українського народного (1917) та Українського державного (1918) університетів у Києві, фундатор і перший ректор Кам'янець-Подільського державного українського університету (1918), один із активних діячів УАН, мережі національних вищих навчальних закладів, міністр народної освіти УНР (1919), міністр сповідань, головноуповноважений міністр УНР (1919–1920), професор теологічного факультету Варшавського університету (1926–1932), єпископ, архієпископ, митрополит Холмський і Підляський (1940–1944). З 1947 – у Вінніпезі (Канада), першоієрарх Української греко-православної церкви в Канаді (1951–1972). Переважно дотримувався принципу позапартійності та позафракційності. Огієнко – перекладач Біблії та низки богослужбових книг на українську мову, автор віршованих творів релігійного змісту, багатьох праць з історії, культури, канонічного права, славістики, мовознавства й ін. дисциплін. Як учений належав до представників української державницької школи, що постала в його творчості із критичного переосмислення новонародницької, консервативної і національно-державницької ідеологій. Він відстоював ідею політичної самостійності держави та опори на власні сили у вирішенні її внутрішніх проблем. Його державотворчій концепції притаманний дуалізм, який виразився у визнанні того, що українська державність може відбутися лише на основі тісної співпраці народу і національної еліти. Він зробив значний внесок у розбудову архівної справи України, як джерелознавець увів до наукового обігу велику кількість цінних історичних пам'яток, у числі яких – українські, російські, білоруські, молдовські, польські, словацькі, чеські, грецькі та ін. На основі виявлення джерел написав цикл монографій, розвідок, нарисів, посібників. Серед них: "Загублений Крем'янецький стародрук: “Синод луцький 1638”" (1931), "Програма опису кирилівських стародруків: Для вжитку палеографічного семінару" (1932), "Загублена українська грамота першої половини ХV віку: Палеографічно-лінгвістичний нарис" (1935). Великим є його внесок в українську лексикографію. Редагував часописи "Рідна мова" (1933–1939), "Наша культура" (1935–1937, 1951–1953), "Слово істини" (1947–1951), "Віра й культура" (1953–1967). Залишив мемуарні праці: "Моє життя" (1935–37), "Раз добром налите серце…" (1937), "Світлій пам'яті Івана Липи" (1937), "Рятування України" (1968), які є важливим джерелом вивчення державотворчих процесів в Україні 1917–1920. Огієнко – член Історичного товариства Нестора-літописця, "Просвіти" та багатьох інших товариств, архівних комісій та ін., фундатор і голова науково-богословського товариства у Вінніпезі. Як церковний діяч він сприяв утвердженню автокефальних засад Української православної церкви, екуменічній співпраці з іншими релігійними об'єднаннями.

Підготовано за матеріалом Енциклопедії історії України Інституту історії України НАНУ.