1848 народився Орест Левицький, історик, правознавець, архівіст, археограф, один із фундаторів НАНУ, Президент НАНУ (1922). Історичні погляди О. І. Левицького сформувалися під впливом В. Антоновича, під керівництвом якого він розпочав наукову діяльність ще в студентські роки. Першим дослідженням молодого вченого стала дипломна робота "Нарис внутрішньої історії Малоросії у другій половині 17 ст.". Від 1874 О. Левицький почав працювати секретарем Тимчасової комісії для розбору давніх актів (Київської археографічної комісії), обіймав цю посаду до 1921. Одночасно він багато років був помічником завідувача Центрального архіву давніх актів при Київському університеті, викладав у навчальних закладах Києва. О. Левицький відіграв велику роль у підготовці багатотомного серійного видання "Архив Юго-Западной России", зокрема публікацій Луцьких актових книг, документів з історії церковно-релігійних відносин, до яких підготував вступні статті, текстологічні примітки та наукові коментарі. У 1878 вчений опублікував визначну історичну памятку «Летопись Самовидца по новооткрытым спискам» із ґрунтовною власною розвідкою "Опыт исследования о летописи Самовидца". Він також є одним з основоположників жанру української юридичної історичної белетристики. Був особисто причетний до перекладу українською мовою Євангелія. Автор понад 200 наукових праць з історії України 16–18 ст. та історії звичаєвого права, сімейних відносин, правового становища української жінки, народного побуту, судочинства, української Церкви, а також історичних оповідань та повістей. О. Левицький входив до Київської громади, був дійсним членом Історичного товариства Нестора-літописця, одним з фундаторів і заступником голови Українського наукового товариства в Києві (УНТ), дійсним членом НТШ, активним співробітником журналу "Киевская старина", співредактором (разом з М. С. Грушевським) журналу "Україна". У 1917–1919 він очолював термінологічну комісію Українського правничого товариства та комісію з вироблення української юридичної термінології при Міністерстві судових справ Української Держави. Взяв активну участь у підготовці законопроекту про створення Української вкадемії наук та увійшов до складу перших дванадцяти фундаторів УАН. В Академії посів кафедру звичаєвого права України, очолював Комісію для вивчення звичаєвого права, Правничо-термінологічну комісію і Правниче товариство, увійшов до складу Комісії для вивчення історії західно-руського і українського права та низки інших академічних установ. О. Левицький був секретарем (з 1918) і головою (з 1920) Соціально-економічного відділу, виконував обов’язки президента УАН у період із грудня 1919 до липня 1921, а в березні 1922, коли влада відмовилася затвердити на президентській посаді М. П. Василенка, був обраний третім в історії Президентом УАН. Під керівництвом О. Левицького вирішувались питання діяльності комісій біографічного та енциклопедичного словників, Археологічної комісії, Центрального архіву давніх актів у Києві, Музею мистецтва, Картинної галереї, Музею антропології та етнології. Власний архів, колекцію історичних документів і свою бібліотеку вчений передав до ВУАН (нині зберігаються в Інституті рукопису НБУВ НАН України.