1885 народився Матвій Яворський, історик України, головний ідеолог класового підходу до історії в 1920–1930-х, громадський і культурний діяч. Доктор економічних, політичних та історичних наук (1929). Дійсний член ВУАН (1929), Білоруської АН (1929). По закінченні юридичного факультету Львівського університету (1910) – судовий практикант, займався науковою діяльністю, написав дослідження "Соціальні основи підліткової злочинності" (1912). Здобув науковий ступінь доктора політичних наук. Учасник українського національного руху, голова товариства "Україна". Хорунжий піхотного полку австро-угорської армії (1914–1916). Внаслідок поранення переведений у тил, до Холма, інструктором кулеметної школи. Під час Української революції 1917–1921 брав участь у роботі військової жандармерії Української Галицької армії, згодом – начальник політичної школи в Києві для червоних старшин, викладач у школі політичної грамоти в Казані. Від 1920 – на викладацькій роботі в Харківському інституті народної освіти. Уповноважений Комуністичної партії Східної Галичини при ЦК КП(б)У (1921–1922). Працював у системі Українського головного комітету професійно-технічної освіти Наркомосу УСРР, заступник завідувача Управління науковими установами в Україні при Наркомосі УСРР, згодом очолював історичний відділ Українського інституту марксизму, а деякий час весь інститут. Співпрацював з Миколою Скрипником. Рівночасно викладав історію України у вишах Харкова та займався науково-педагогічною і громадською діяльністю. Голова Харківського наукового товариства, голова правління харківського клубу політичних емігрантів Західної України. Представляв українську історичну науку в Німеччині, на міжнародному історичному конгресі в Осло (1928). Від 1929 – член Президії, секретар 1-го відділу ВУАН. Автор низки наукових і науково-популярних праць, серії підручників для шкіл та середніх навчальних закладів, зокрема "Короткого курсу історії України", що витримав 5 видань. Приділяв особливу увагу історії громадських рухів: декабризму в Україні, Кирило-Мефодіївському товариству, робітничому руху, а також методології історії та історіографії. Обстоював пріоритет національної, а не класової ідеї в концептуалізації української історії. Заарештований у березні 1931 в Санкт-Петербурзі за участь у т. зв. Українському національному центрі. Засуджений у лютому 1932 до 6-ти років позбавлення волі в концтаборі. Покарання відбував на Соловках. 9 жовтня 1937 засуджений до смерті за "націоналістичну й антирадянську діяльність серед в’язнів". Страчений в урочищі Сандармох.
Підготовано за матеріалом Енциклопедії історії України Інституту історії України НАНУ.