1919 народився Іван Лисяк-Рудницький український історик, політолог, публіцист, автор праць з історії, що відкривали Європі та світу Україну. Шкільну освіту здобув у Львові. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1937–1939), на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету (1940–1943). Захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі (1945). Керівником дисертації був Е. Вінтер, знавець слов'янської та української тематики, а темою стали політичні погляди Драгоманова. У 1940-х був членом українського студентського товариства "Мазепинець", Української Студентської Громади у Празі та разом з А. Білинським, В. Рудком, О. Пріцаком – членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС). Після війни переїхав до Австрії, а 1947 – до Женеви, де деякий час слухав лекції в Інституті вищих міжнародних досліджень. В 1951–1952 стажувався в Колумбійському університеті і незабаром здобув науковий ступінь доктора філософії. У лютому 1956 одержав посаду асистента-професора в Ла Саль Коледж (Філадельфія), де читав курси з історії Росії та новітньої західноєвропейської історії. З 1961 до 1967 – активно співпрацював із журналом "Сучасність". Тут, окрім оригінальних статей, він друкував українські переклади своїх основних англомовних наукових публікацій.У 1967 став одним з авторів тексту "Заяви", надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статус державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦ та ін. В 1967–1971 працював в Американському університеті у Вашингтоні. Від 1971 жив в Канаді, де отримав посаду професора в Альбертському університеті. Був членом НТШ та УВАН і одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті. На відміну від переважної більшості вчених української діаспори, був "політично нейтральним", а свої світоглядні погляди визначав як ліберальні. Найвиразніше політичні погляди вченого простежуються у його праці «Консерватизм» (1958). Його дослідницька діяльність концентрувалася на проблемах української суспільно-політичної думки в період 2-ї половини 19 ст. до 1933, а в Західній Україні – до Другої світової війни. Заперечував радянсько-марксистський підхід до періодизації історії України і разом із тим вважав, що періодизація, яку пропонували дореволюційні українські історики є надто локальною. На думку вченого український історичний процес впродовж чотирьох століть відбувався, хоч із запізненням, але за західноєвропейським сценарієм. Особливістю Східної Європи було так зване "друге закріпачення", але в Україні воно було ліквідоване повстанням Хмельницького. Лисякові-Рудницькому належить честь відкриття українських істориків О. Субтельного та З. Когута. Він був близьким другом і дорадником професора М. Богачевської-Хом'як; серед його студентів були професор Ф. Свіріпа і професор Д. Марплз. Останні роки його життя з ним тісно співпрацювали професор І.-П. Химка та професор Ф. Сисин, М. Юркевич та Б. Клід. Завдяки активній участі у наукових конгресах і конференціях, вченого добре знала міжнародна наукова громадськість. Проте його друкований доробок був "розкиданий" у малотиражних журналах і тому залишався тривалий час майже невідомим. За життя була опублікована лише одна книга – збірка "Між історією і політикою" (1973). Підготовлений сином Лисяка-Рудницького – Петром – англомовний збірник есе батькових праць вийшов з друку в Едмонтоні 1987. 500-сторінковий том складався з 22 есе. На початку 1990-х український історик Я. Грицак упорядкував архів Лисяка-Рудницького і за допомогою Центру досліджень історії України ім. П. Яцика опублікував у видавництві "Основи" 2-томник "Історичних есе" (1994).