1902 народився Михайло Марченко, український історик (медієвіст), культоролог (українська середньовічна культура). У травні 1940 в Київському університеті захистив кандидатську дисертацію на тему: "Боротьба Росії й Польщі за Україну в перше десятиліття після приєднання України до Росії, 1654–1664 рр.". 16 жовтня 1939 політбюро ЦК КП(б)У призначений ректором Львівського університету. Як ректор відновив кафедри української мови, літератури, історії, викладання велося українською мовою. З посади ректора звільнений оргбюро ЦК КП(б)У 23 серпня 1940. Повернувся до Києва на посаду завідувача сектору феодальної доби Інституту історії України АН УРСР. 23 червня 1941 заарештований Наркоматом державної безпеки УРСР як "активний український націоналіст", етапований до Сибіру. У листопаді–грудні 1941 в Томській тюрмі № 3 прочитав для в'язнів кілька лекцій, що спричинило донос іншого арештанта – доцента Санкт-Петербурзького університету. Звільнений за браком доказів 12 лютого 1944. З 1945 викладав у Київському педагогічному інституті, де 1956 на партзборах виступив зі спогадами про перебування в Гулагу, висловивши думку, що "українська культура за роки радянської влади розвивалася менше, ніж у дореволюційні роки, що зараз немає майже українських шкіл і ми маємо факти, коли в школах діти не можуть навчатися українською мовою". Після ліквідації 1956 історичного факультету Київського педагогічного інституту до кінця життя працював професором Київського університету. 9 лютого 1961 в Санкт-Петербурзькому університеті захистив докторську дисертацію на тему: "Українська історіографія (з давніх часів до середини ХIХ ст.)".