1627 вийшов перший словник української мови "Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє" Памво Беринди. Словник містить близько 7 тисяч слів: загальних та власних назв переважно тогочасної церковнослов'янської мови з перекладом та тлумаченням їх українською літературною мовою початку 17 століття. Метою Беринди при складанні його словника було відновити церковнослов'янську традицію літературної мови і цим протистояти наступові польського католицтва і польської культури. Праця складається з двох частин: "Лексіконь" – церковнослов'янсько-український словник; та "…Имена свойственная" – зібрання тлумачень топонімів й антропонімів, а також загальних назв неслов'янського походження. Головні джерела праці – "Лексис…" Лаврентія Зизанія, ономастикони Максима Грека, Мануїла Ритора, тлумачення онімів в антверпенському виданні Біблії (1571), також автор використовував напрацювання староукраїнської глосографії. Джерелами церковнослов'янського реєстру книги були: Острозька Біблія, церковнослов'янські рукописи й друки до поч. 17 ст. Абсолютна більшість елементів неслов'янського походження, особливо грецьких і латинських супроводяться ремарками, які вказують на їх запозичення, й українськими відповідниками, що сприяло нормалізації лексики староукраїнської літературної мови на народній основі. У "Лексіконі…" вміщено низку тлумачень енциклопедичного характеру. Докладно опрацьовано семантику багатозначних реєстрових слів. Беринда нерідко вказував на метафоричне й образне вживання слова, вперше в українській лексикографії застосувавши ремарки "переносні", "инорѣчнѣ", "метафор.".

У тексті використано матеріал з Інтернет-ресурсу "Рідна країна".