1918 прийнято закон про громадянство Української Держави. Закон затверджено гетьманом Павлом Скоропадським, посвідчено виконуючим обов’язки Державного Секретаря Ігорем Кістяковським. Громадянам України заборонялося одночасно бути підданими іншої держави. На батьківщині вони отримували усю повноту політичних прав, в т. ч. виборчих. Натомість на них покладався обов'язок всіма силами дбати про добробут України. Російські піддані, які на цей час перебували в Україні, визнавалися її громадянами. Особи, народжені в Україні, незалежно від їхнього місцеперебування, мали право на українське громадянство в разі подання відповідної заяви протягом року після досягнення повноліття. Право на українське громадянство надавалося також особам, народженим громадянами Української Держави у шлюбі чужоземки з українським громадянином, усиновленим іноземцям до 17 років, шляхом натуралізації в разі перебування на території України протягом трьох років і спроможністю прогодувати себе й родину. Право на українське громадянство скасовувалося в разі прийняття тією чи іншою особою громадянства або підданства іншої держави. До закону про громадянство додавалося "заприсяжне обіцяння". Закон про громадянство, ухвалений 2-4 березня 1918 р. Українською Центральною Радою, скасовувався.