24 січня 2023 року виповнюється 145 років від дня народження 

Станіслава Пилиповича Людкевича (1879–1979).

Станіслав Людкевич – видатний український композитор, перший професійний композитор Галичини, музикознавець, диригент, фольклорист, педагог, упорядник і редактор музичних видань, громадський діяч та публіцист, народний артист України, доктор мистецтвознавства, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Творчість Людкевича була тісно пов’язана з музичним життям Західної України [1]. Серед однодумців митця – І. Франко, М. Павлік, Д. Донцов, І. Труш, Г. Хоткевич, М. Садовський, галицькі композитори та музиканти. Митець жив у час бурхливих соціально-економічних подій, змін політичних устроїв. При цьому Людкевичу за всіх складних обставин вдалося зберегти свою національну ідентичність, вірність мистецькому кредо, найвищий професійний рівень. Його ще називали «один з найвидатніших українських композиторів ХХ століття, у творчості якого поєднуються риси національного музичного стилю з особливостями пізньоромантичного стилю європейської музики» [7].

Народився С. Людкевич у 1879 році в місті Ярослав (нині Польща). Початкову освіту отримав у ярославській гімназії. У 1897 Людкевич вступив на філософський факультет Львівського університету. Основним напрямом його студій була українська філологія, а додатковими — філософія, класична філологія. Його науковим керівником став О. Колесса – український літературознавець, мовознавець, громадсько-політичний діяч, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка.  Паралельно Людкевич був вільним слухачем у консерваторії Галицького музичного товариства (1897–1899). Гру на фортепіано а також теорію музики вивчав самостійно, а також від матері-піаністки, яка вчилася у М. Вербицького. Після закінчення університету – справжнього осередку українських патріотичних сил Львова, як пише Л. Кияновська [2, с. 121], він розпочав свою педагогічну діяльність на посаді вчителя гімназій у Львові та Перемишлі, викладав українську і латину. Проте поступово Людкевич зрозумів, що його життєве призначення – служіння музиці. Тож він розпочав заняття композицією під керівництвом М. Солтиса – польського композитора і диригента (Mieczysław Sołtys; 1863–1929). Надалі вступив на музикологічний факультет Віденського університету, де навчався у таких знаних педагогів, як О. Цемлинський (Alexander von Zemlinsky; 1871–1942), Г. Гренедер (Hermann Theodor Otto Grädener; 1844–1929), слухав лекції Г. Адлера, Г. Рімана. У 1908 році, захистив дисертацію й отримав ступінь доктора філософії в галузі музики.

Початкові спроби композитора були пов’язані з хоровими жанрами, обробками народних пісень, солоспівами. У 1896 році в Перемишлі було вперше виконано хор юного Людкевича. Це був хор «Пожар» на вечорі пам’яті Адама Міцкевича. Як писав А. Кос-Анатольський, «справжня патріотична поезія знайшла музичний відгук в душі композитора, котрий вболіває за долю свого народу. Це задушевні звернення серця, сповненого любові до людей і життя, до добра і краси» [3, с. 3]. Серед перших творів композитора постав також твір 19-річного Людкевича «Вічний революціонер» на слова Івана Франка, написаний і виконаний 1898 року до 25-річчя творчої діяльності Каменяра. «Вічний революціонер» – чоловічий хор з супроводом фортепіано або симфонічного оркестру, виданий у Львові 1899 у ювілейному збірнику під заголовком «Зів’ялі листки». У другій редакції (1904) хор перевидано 1906 року у Львові [Фото 2]. У тогочасній пресі хор згадується під заголовком «Пісня побіди». «Вічний революціонер»  – це другий за хронологією твір раннього Людкевича, що дійшов до нашого часу.

Активне творче життя Людкевича розвивалося завдяки товариству «Боян», яке допомагало у популяризації та виконанні його творів. Окрім музики, його захоплювала і поетична творчість. Маючи яскравий поетичний талант, митець належав до літературної групи «Молода муза», а від 1905 року разом з І. Трушем (1869–1941) видавав перший український мистецький журнал «Артистичний вісник», де друкувалися статті про галицьких композиторів. Також композитор співпрацював з журналами «Музичний листок» і «Українська музика», керував хорами «Боян» та «Сурма».

Будучи одним із організаторів музичного життя Галичини, Людкевич у 1908–1914 і у 1918–1926 роках був директором та професором Вищого музичного інституту імені М. Лисенка у Львові [5, с. 186].

Деякий час, на запрошення музичного відділу Української Народної Республіки, митець жив у Києві, де познайомився з талановитими видатними наддніпрянськими композиторами – М. Леонтовичем, К.  Стеценком, О. Кошицем. Людкевич вітав прийняття Четвертого Універсалу та незалежної Української держави. Став свідком червоного терору 1918 року. Саме 1918 року вийшло друком видання, де Станіслав Пилипович написав передмову до 2-го видання (перше упорядкував Деніс Січинський), доповнив та відредагував 200 пісень (авторських і народних). Йдеться про збірник «Ще не вмерла Україна [Ноти] : 200 патріотичних і народних українських пісень на фортепян [з надпис. текстом]. Ч. І . Музика». [Фото 9].

Повернувшись до Львова, він продовжив викладацьку діяльність, організував український симфонічний оркестр при Музичному товаристві М. Лисенка. Творча ініціатива митця мала всебічну підтримку митрополита А. Шептицького, авторитет якого був величезним. Крім того, Людкевич активно друкувався у мистецьких часописах, у 1930-х роках входив до творчого об’єднання СУПРОМ (Союз Українських Професійних Музик — організація професійних музикантів Галичини 1934–1939 років).

За активну громадянську позицію, творчу та організаційну компетентність Станіслава Людкевича було обрано дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка (1937), де він очолив музикознавчу секцію. З 1939 року Людкевич – професор та завідувач кафедри композиції Львівської консерваторії, одночасно старший науковий співробітник Львівського відділення ІМФЕ та голова Львівського організаційного комітету Спілки композиторів України. У 1948 році категорично відмовився приєднатися до засудження Василя Барвінського, згодом сприяв реабілітації композитора.

Творчість композитора має велике значення для історії та розвитку української музичної культури. Його спадщина охоплює вокально-симфонічні, симфонічні,  оперні твори, хорові й камерно-інструментальні жанри. У царині вокальної музики Людкевич був дуже вимогливим до тексту поезій, у першу чергу він звертався до таких  майстрів слова, як Т. Шевченко, І. Франко, Б. Лепкий, О. Олесь, М. Шашкевич, М. Рильський, П. Грабовський, П. Карманський, Леся Українка, В. Пачовський, І. Гаврилюк, В. Старосольський, У. Кравченко, А. Кримський та інших. До вибраних текстів композитор ставився з найглибшою вдумливістю та професійністю, створюючи синтез музики та тексту.

У доробку композитора чільне місце посідають монументальні вокально-симфонічні жанри на вірші Т. Шевченка. За кантату-симфонію «Кавказ» (1902–13) [Фото 3]  та вокально-симфонічну кантату «Заповіт» (1934) [Фото 4, фото 4а] на слова Т. Шевченка у 1964 році композитору було присуджено Шевченківську премію. Станіслав Людкевич був одним із перших професійних музикознавців і композиторів, хто сформулював вимоги щодо музичної інтерпретації поезії Кобзаря [4, с. 14]. В одній зі своїх праць С. Людкевич зазначав, що «коли б не поезія Шевченка, я, мабуть, взагалі не став би композитором…»  [4, с.16]. Зберігаються у відділі музичних фондів численні твори композитора на слова Великого Кобзаря, зокрема до частин поетичного циклу «В казематі», солоспіви «Сонце заходить», «Ой стрічечка до стрічечки», чоловічий хор «Закувала зозуленька» [Фото 14] та ін.

У фонді музичного відділу зберігаються нотні видання, що мають автографи-дарчі напис Станіслава Людкевича. Серед них декілька примірників-подарунків  українській співачці (ліричне сопрано) Людмилі Жилкіній, солістці Львівського театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької:

1. «Одна пісня голосненька» (1929, Львів) [Фото 5],

2. «Про ніженьки» (1930, Львів) [Фото 6].

3. «Спи, дитинко моя» [Фото 7].

Станіслав Людкевич – відомий майстер хорових обробок народних пісень (їх понад 100) для чоловічого, мішаного та жіночого хорів, які набули великої популярності, публікувалися та виконувалися хоровими колективами.  На думку М. Бойко, «обробки С.П. Людкевичем народних пісень для солоспіву та терцету являються зразком вокальної літератури. Вони показують художню якість його оригінальної, неповторної індивідуальності як композитора, не втрачають по сьогоднішній день своєї чарівності та популярності» [1, с.2]. Відомо, що митець брав участь у багатьох фольклорних експедиціях та здійснив численні обробки народних пісень, зокрема «Балада про Бондарівну», «А із ночі, із вечора», «Ой по горі, горі, «Котилася та зоря із неба», «Їхав стрілець» та ін. На виставці представлено яскраву етнічну самобутню пісню: «Ліщина-ліщина» [Фото 8].  

Людкевич – автор багатьох музикознавчих праць. Основна їх тематика: походження музики, зв’язок професійної музики з фольклором, поняття національного мистецтва, взаємозв’язок музики та слова, педагогічні засади та українська традиція музичного шкільництва, огляд тогочасного музичного життя і творчості [2, с. 332]. Серед них – збірка праць «Дослідження і статті». [Фото 10]

Людина чесна та принципова, Станіслав Пилипович завжди відстоював творчі інтереси, писав на мистецькі теми, цікаві його мистецькій індивідуальності. Тому радянська влада  вдавалася до різноманітних утисків. Його музику критикували. У 1944 році були заборонені до виконання його твори, спотворювалися їх авторські назви. Так, «Стрілецьку рапсодію» перейменували на «Галицьку», «Вільну Україну» на «Україну», а «Пісня юнаків» на слова О.Олеся стала «Заповітом піонерам», і такі випадки були непоодинокі в умовах радянської цензури. Як зазначала дружина композитора З. Штундер, «у 1973 році, коли я видала збірник музикознавчих праць Людкевича, мене звільнили з роботи в консерваторії, а весь тираж книжок Людкевича знищили [8, с. 45]. У 1971 році у Києві відмовили у друці статей та  творів композитора, оскільки там були тексти, присвячені В. Барвінському, М. Менцинському, С. Крушельницькій, М. Вербицькому та ін. Так і зараз московити варварськи нищать українські книги на окупованих територіях країни.

У відділі музичних фондів НБУВ зберігаються раритетні видання його творів. Заслуговують на увагу читачів та знавців творчості Людкевича наступні нотні видання: «Закувала зозуленька» [Фото 14] та «Піду від Вас» [Фото 11].

Наступний збірник вийшов до програми Концерту сполучених Боянів в 100-ті роковини заснування першого хору в Перемишлі. Львівський Боян, 1929 «Ой, нависли чорні хмари» : мішаний хор. [Фото 12] Надзвичайно популярним був для виконання мішаний хор «Чабарашки» [Фото 13]

С. Людкевич був видатним педагогом, з ім’ям його було пов’язано виховання цілих поколінь молодих музикантів, що стали відомими постатями у музиці: Б. Вахнянин, А. Гнатишин, Т. Гнатів, С. Грица, Л. Корній, З. Штундер та інші [1, с. 5]. Відійшов у вічність С. Людкевич 10 вересня 1979 року у Львові в віці 100 років, похований на Личаківському кладовищі. З 1995 року у Львові функціонує Меморіальний музей Людкевича. Його ім’ям названо Львівське музичне училище, вулиці у Львові та Коломиї. Також засновано музичну премію імені митця для обдарованої творчої молоді.

Як зазначала М. Загайкевич, «слідом за Миколою Лисенком Станіслав Людкевич став одним з перших українських композиторів, що вступили на шлях високої професіоналізації музичної творчості, служіння мистецтву, яке виражало б думи і сподівання всього народу… Цим настановам підкорене все дальше життя композитора, вони лягли в основу його творчої діяльності, визначили її різнобічність і розмах» [2,  с. 5]. 

Список використаних джерел

1. Бойко М. Від упорядника. Українські народні пісні в обробці С. Людкевича. Київ «Музична Україна», 1980. С. 2.

2. Кияновська Л. Українська музична культура: навч. посіб. Львів: Тріада плюс, 2009.  355 с.

3. Кос-Анатольський А. С. П. Людкевич. Київ: Мистецтво, 1951. 45 с.

4. Людкевич С. Солоспіви для голосу в супроводі фортепіано. К.: «Музична Україна», 1969. 75 с.

5. Музична Шевченкіана у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського / відп. редактор Л. Г. Руденко, наук. редактор Л. В. Івченко ; уклад. Л. Г. Руденко та ін.; НАН України, Нац. б‑ка України імені В. І. Вернадського, Ін‑т книгознавства. Київ : Академперіодика, 2019. 992 с., 16 с. іл.

6. Муха А. І. Композитори України та української діаспори: Довідник. К.: Муз. Україна, 2004. 352 с.

7. Станіслав Людкевич [Електронний ресурс] / [автора не зазначено] // Музична бібліотека [видавництва Т. Сороки]. Композитори. Режим доступу: https://mubis.com.ua/index.php/composers/21

8. Штундер З. Спогади з мого життя. Жовква: Місіонер, 2012. 48 с.

9. Кіндратюк Б. Музична культура Західноукраїнської Народної Республіки. Галичина. 2019. № 32. С. 125–142.

10. Савченко І. Українські нотні видання 1917–1923 років у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського : Науковий каталог / НАН України. Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського ; наук. ред. Л. Івченко. Київ, 2007. 384 с. (З історії музичної спадщини України).

11. Українські нотні видання 1924–1930 [років] у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (вокальна музика) : наук. кат. / Лариса Івченко, Ірина Бобришева ; [комп'ют. прогр. підтримка К. В. Лобузіної ; наук. ред. В. Ю. Омельчук] ; Нац. акад. наук України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. - К. : НБУВ, 2012. - 337, [1] с. : іл. - (З історії музичної спадщини України ; [Вип. 8]).

І.Дубровіна, І. Бобришева