В Бібліотеці розгорнуто книжкову виставку до 180-річчя від дня народження Михайла Петровича Драгоманова

Михайло Петрович Драгоманов (30.(18).09.1841 – 02.07.(20. 06.) 1895) – (псевдоніми – Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Кузьмичевський, П. Петрик, М. Толмачов, Українець, Чудак та ін.) є однією з ключових постатей в українській суспільно-політичній та  філософській думці ХІХ століття. Він політик і політолог, дослідник всесвітньої та вітчизняної історії, соціолог, етнограф, економіст, фольклорист, публіцист і літературний критик.

Діяльність М. П. Драгоманова – це втілення в життя думок, висловлених кирило-мефодіївцями, і народолюбних ідеалів української інтелігенції 60–70-х років XIX  століття, за словами Драгоманова, «з одмінами, котрі принесла всесвітня наука і політика в новіші часи». Український соціалізм у його версії мав загальнолюдський, етичний характер і став головною ідеологією українського руху в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Характерним для зрілого Драгоманова було визнання пріоритету свободи особистості перед класовими й національними інтересами. Власне М. Драгоманову належить ідея розбудови української політичної нації.

Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадяч на Полтавщині в сім’ї українських дворян, нащадків козацької старшини. Формування його особистості почалося досить рано, і першим серед своїх духовних наставників він називав батька.

Петро Якович Драгоманов (1802–1860 рр.) служив виборним земським суддею в чині колезького асесора. Відзначався радикальними прогресивними поглядами того часу, словом і ділом допомагав своїм селянам, знався на літературі та мистецтві, займався етнографією, складав вірші українською мовою, з авторськими оповіданнями друкувався у російських журналах «Гірлянда», «Північний Меркурій», «Син Батьківщини», а також здійснив перші в Російській імперії віршовані переклади шотландського поета-романтика Роберта Бернса (Robert Berns, 1759–1796 рр.).

Мати, Єлизавета Іванівна Цяцька (в одруженні Драгоманова), походила із дворянського козацько-старшинського роду. Розмовляла виключно українською мовою, була розумною, розсудливою, діяльною жінкою, про яких кажуть «Мати – порадниця хати».

Михайло Петрович Драгоманов – брат Олени Пчілки (Драгоманової), письменниці та громадської діячки, дядько Лесі Українки, Михайла Косача й Оксани Драгоманової. Батько Світозара Драгоманова, Лідії Шишманової, Аріадни Труш, тесть Івана Шишманова та Івана Труша.

З дитячих років хлопець вільно володів українською й російською мовами, до знання яких згодом додалося ще п’ять іноземних. Улюблене заняття – читання. «Охоту до читання та свого роду політики змалку я перейняв од батька, і за його приводом, ще школярем перечитав майже всі цікаві книги з його книгозбірні, – переважно подорожі та історичні твори», – писав Михайло Петрович в «Автобіографії» (1883 р., Женева).

У роки навчання у Гадяцькому повітовому училищі (1849–1853 рр.) Михайло двічі прочитав Карамзіна «Исторію государства Россійскаго» і Бантиш-Каменського «Историю Малой России».

У Полтавській гімназії (1853–1858 рр.) поглиблював інтерес до навчання за підтримки вчителів латини та історії: поляка Полієвича, що навчив читати в оригіналі Тацита, та росіянина, історика О. І. Строніна, який розтлумачив суть Реформації, голландської і англійської революцій, філософії XVІІІ століття, принципи лібералізму і національностей, нарешті соціалізму (революційні події 1848 року). Історик прищепив Михайлові вміння читати в оригіналі (французькою й німецькою мовами), в перекладах твори Пзо, Шлоссера, Маколея, а також твори Герцена, Марка Вовчка, публікації журналів «Отечественные записки» і «Современник», які справили на підлітка глибоке враження показом рабського становища покріпачених селян.

Восени 1859 року М. Драгоманов вступив на історико-філософський факультет Київського університету Святого Володимира уже сформованим, підготовленим до цілеспрямованого навчання.

Знаковим у його становленні як політичного і громадського діяча  був виступ над труною Т. Шевченка в Києві, коли прах Кобзаря перевозили до Чернечої гори (7 (18) травня 1861 року). Палкі слова 19-річного студента виявилися пророчими: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець». Поряд із Михайлом Драгомановим того дня стояли Микола Лисенко, Тадей Рильський, Михайло Старицький, Володимир Антонович.

Протягом 50–60-х років XIX століття брав активну участь в організації недільних шкіл і 1863 року став членом «Київської громади», учасники якої зазнавали жорстких утисків з боку влади.

Під науковим керівництвом професора В. Я. Шульгіна молодий учений активно береться за наукові дослідження, публікує працю «Імператор Тиберій» (1864 р.), а згодом захищає магістерську дисертацію «Питання про історичне значення Римської імперії і Публій Корнелій Тацит» (1869 р.). Римську імперію без жодної ідеалізації він оцінює як прогресивне явище, адже там на початку ІІІ століття всі вільні жителі провінцій були зрівняні у правах із громадянами столиці-завойовника. Подібного факту в історії раніше не спостерігалося.

Після навчання Драгоманова залишили викладати в університеті, де він від 1864 року читав лекції із всесвітньої історії, обіймаючи посаду приват-доцента кафедри загальної історії  (1864–1875 рр.).

Того ж року Михайло Петрович одружився з акторкою Людмилою Михайлівною Кучинською (1842–1918 рр.), яка стала йому вірною помічницею і берегинею родинного вогнища, у першій половині 1870-х років організувала товариство денних початкових шкіл у Києві, перекладала й популяризувала твори українських письменників у російських журналах. У шлюбі народилося двоє дітей – донька Людмила та син Світозар.

Із середини 60-х років XIX століття, значною мірою заради досить скромних гонорарів, Драгоманов друкувався в ліберальних загальноросійських виданнях, «Санкт-Петербугских ведомостях» і «Вестнике Европы». Його ім’я стає відомим освіченій громаді імперії. У 1866 році Драгоманов із кількома товаришами почав видавати збірники української народної словесності. Друком вийшла його стаття «О педагогическом значеніи малорусскаго языка» (СПб-Въд., 1866, № 93).

У 1870–1873 роках він отримав відрядження за кордон, працюючи у бібліотеках Німеччини, Австрії, Італії, Чехії, відвідав Цюріх, Гейдельберг, Львів, підготував низку публіцистичних праць «Малороссия в ее словестности», «Восточная политика Германии и обрусение», «Литературное движение в Галиции».

 Повернувшись до Києва, Драгоманов обіймає посаду штатного доцента кафедри античної історії й активно занурюється в діяльність «Старої громади», стає активним членом Південно-Західної філії Російського Географічного товариства, збирає фольклорний матеріал. Праці членів цього товариства були з успіхом продемонстровані на археологічному конгресі в Києві 1874 року.

У 1874–1876 роках дослідник видає низку праць: «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1874 р.), у співавторстві з В. Антоновичем двотомник «Исторические песни малорусского народа» (Т. 1, 1874 р. Т. 2, 1875 р.),  збірку «Малорусские народныя предания и рассказы» та «По вопросу о малорусской литературе» (1876 р.).

Наукова й публіцистична діяльність Михайла Драгоманова, спрямована на відродження української мови, культури, освіти, активна громадянська позиція призвели до звільнення його з посади доцента як неблагонадійного, без права працювати в будь-якому університеті Росії. Щоб уникнути заслання, вчений змушений був емігрувати.

У 1876 році «Стара громада» власним коштом делегує М. Драгоманова до Європи. Після нетривалих зупинок у Львові та Відні він оселяється в Женеві, де розгортає бурхливу видавничу діяльність: випускає книжки українською, російською та кількома західноєвропейськими мовами.

Упродовж 1878–1883 років вийшло друком п’ять томів альманаху «Громада», який став першим українським громадсько-політичним періодичним виданням. Побачили світ чимало творів українських і російських мислителів, зокрема Т. Шевченка (без цензурних виправлень) та О. Герцена, а також твори, які в Росії не могли бути видані: роман братів Опанаса й Івана Рудченків «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (під їхніми псевдонімами Панас Мирний та Іван Білик), «Люборацькі» А. Свидницького, брошури Сергія Подолинського «Про ремесла на Україні» і «Життя і здоров’я українського народу» та ін.

Сам Михайло Петрович також активно друкувався в різних європейських виданнях, для яких писав французькою, німецькою, англійською, італійською й іншими мовами. Його антицарські памфлети «Турки внутрішні і зовнішні», «Дітозгубство, здійснюване російським урядом», «До чого довоювались», «Внутрішнє рабство і війна за визволення» та інші заборонені в Росії, стали відомі у світі й принесли автору славу «українського Герцена».

Про видатне місце Драгоманова в суспільно-інтелектуальному житті останньої чверті ХІХ століття свідчить той факт, що по смерті О. Герцена діти письменника-демократа саме Михайлові Петровичу передали архів свого батька. Київський мислитель фактично став ідейним та організаційним спадкоємцем справи О. Герцена. Тож не дивно, що на початку ХХ століття лідери російської партії кадетів («Партії народної свободи»), яка мала впливові філії в Києві та інших великих містах України, вважали Драгоманова своїм безпосереднім попередником.

Протягом 1870–1876 років був співавтором українських революційно-демократичних видань у Галичині, друкував літературно-критичні та публіцистичні статті у журналах «Друг», «Народ», «Світ».

Серед політичних праць М. Драгоманова женевського періоду 1876–1890 років слід зазначити «Турки внутрішні і зовнішні», «Внутрішнє рабство і війна за звільнення», «До чого довоювалися», «Листи на Наддніпрянську Україну» та інші, «Вступне слово до Громади» (1878 р.), «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879 р.), «Пропащий час – українці під Московським царатом (1654–1876)» (1880 р.), «Історична Польща і великоросійська демократія» (1883).

Своєю літературно-політичною діяльністю він  викликав схвальне ставлення міжнародного співтовариства до української літератури і українського питання. У травні 1878 року виголосив промову «Література українська, проскрибована урядом російським» на Міжнародному літературному конгресі в Парижі, в якій навів текст Емського указу, згідно з яким українцям не дозволялося перекладати їхньою мовою навіть Святе Письмо. Він попереджав західноєвропейську спільноту, що від російського урядового тиску може зникнути ще один народ, український, як це вже було з іншими народами в імперіях Європи. Примірник доповіді одержали Віктор Гюго і Карл Маркс.

М. Драгоманов не припиняє наукових досліджень у царині фольклористики. Публікуються його «Нові українські пісні про громадські справи. 1764–1880» (1881 р.) і двотомник «Політичні пісні українського народу XVIII – XIX ст.» (1883–1885 рр.).

Протягом 1881–1883 років публіцист редагував журнал «Вільне слово», при цьому рішуче засуджуючи революційний тероризм. Незважаючи на постійні нестатки, частину своїх гонорарів неодмінно вкладав у видавничу діяльність. Його постійно оточували друзі та однодумці, пов’язані з ним ще з київського періоду – Сергій Подолинський, Федір Вовк, Микола Зібер, Яків Шульгин і галицький учений Михайло Павлик.

Серед політичних праць Драгоманова тих років слід зазначити «Вступне слово до Громади» (1878 р.), «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879 р.), «Пропащий час – українці під Московським царатом (1654 – 1876)» (1880 р.), «Історична Польща і великоросійська демократія» (1883 р.).

Переслідуваний реакціонерами та поліцією і в Росії, і в Австрії, Драгоманов переїздить на запрошення уряду до Болгарії й очолює кафедру всесвітньої історії щойно відкритого Софійського університету. Він зробив цінний внесок у становлення освіти і науки Болгарії.

Останні роки життя сім’я М.П. Драгоманова проживала у Софії. Михайло Петрович помер 2 липня 1895 року й був похований за протестантським обрядом.

За кілька років до смерті у 1891 році (15 вересня) він написав працю «Чудацькі думки про українську національну справу», яку можна вважати заповітом науковцям у галузі дослідження української історії. Автор звертається до багатьох важливих питань історії України від XIV до першої половини XIX століття, включаючи історичне значення і роль Запорозької Січі. Його провідна думка – боротьба проти національної виключності, з’ясування питання про культурні запозичення з російської літератури задля успішного політичного і культурного розвитку українців. Для М. Драгоманова пропаганда національної виключності, формування в українській свідомості ідеї ненависті до інших людей за етнічною ознакою, навіть до тих, що належали до пануючих над українцями народів, були неприйнятним способом відродження України.

У нинішніх умовах розбудови й утвердження нової незалежної Української держави історичні заслуги Михайла Петровича Драгоманова як одного з найвизначніших, після Т. Шевченка, національних геніїв заслуговують належного вшанування. Знавець численних іноземних мов, талановитий вчений-мислитель, поєднуючи національні інтереси з універсальними, загальнолюдськими культурними цінностями, він відіграв важливу роль у становленні й розвитку української ідеї, був поборником дотримання високих моральних принципів у політичній діяльності.

Виставка репрезентує праці Михайла Петровича Драгоманова, спогади соратників і друзів про нього, літературознавчі та критичні статті його наукового доробку, біографічні праці, які ілюструють наукову спадщину вченого (що складає понад 2 тисячі одиниць) з історії, педагогіки, літературознавства, фольклористики, філософії, політології та інших наукових дисциплін, видані в осередках української діаспори Європи, Америки й Канади.

Запрошуємо ознайомитися з експозицією в приміщенні НБУВ за адресою вул. Володимирська, 62.

В. Березкіна,

молодший науковий співробітник

відділу зарубіжної україніки НБУВ.