…Та жінка, яка у невідомій давнині першою проклала кольорові стібки заполоччю на білому полотні, мала незвичайну, красиву душу. А ще була вона, напевно, люблячою дружиною, матір’ю, берегинею роду.  Бо хотіла прикрасити вишитими рушниками свій дім, одягти у красиві шати себе, чоловіка й дітей, зробити свято барв у своєму поселенні…

Саме Україну, яка нині поширила на весь світ своє свято – День вишиванки, – вважають батьківщиною вишивки. Бо першими її творцями були скіфи. За свідченням давньогрецького історика Геродота, свій одяг вони оздоблювали цікавими візерунками, про що свідчать знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, датовані VІ століттям. Дослідники з’ясували, що вони ідентичні з вишивкою українського народного костюма XVІІІ-XІX століть. А  першу школу вишивки в Київській Русі було створено в  ХІ столітті. Її заснувала Анна, сестра Володимира Мономаха, в ній опановували мистецтво гаптування золотом і сріблом.

У ХІХ столітті моду на народні українські строї великою мірою актуалізувала Ольга Драгоманова-Косач, відома письменниця і громадська діячка, мати Лесі Українки.  Оселившись із чоловіком на Волині, у Звягелі (нині Новоград-Волинський), вона почала з великим ентузіазмом  збирати фольклор. 1876 року видала книжку "Український народний орнамент", і цю працю вважала однією з головних своїх життєвих засад. А на всі тогочасні важливі й світські заходи одягала вишите вбрання.

Увесь квіт рідної природи і всю щирість душі вкладають українки (їх переважна більшість, хоча є й чоловіки, які люблять вишивати) в дивовижні узори на полотні. Й не лише червоні з чорним, як уславлено в піснях і поезіях. Кольорів у вишиванні значно більше, кожен край відображає у гаптуванні свої особливості – від червоних маків, золотих пшениць до синяви лляних полів і озер, зелені карпатських лісів.

І все ж найпоширенішими візерунками на вишиванках, у які сьогодні з особливими почуттями вбираються українці, є мальви, маки, волошки, калина, колоски, льон, соняхи, птахи…

Яке відчуття струменить від тієї вишитої квітки, гілки калини, соняха? Бабусиної казки, дідусевої теплої й шкарубкої руки… Маминої пісні, прогулянки з батьком стежкою до річки… Голос трави, голос землі…

Голос роду…

Українську вишивку часто називають «молитвою без слів», а сорочка-вишиванка вважається  головним оберегом людини. Кажуть, що вишиті узори є сакральними,  й таємничою мовою вишивки передається генетичний код роду, побажання щастя, долі, любові та волі.

Навіть тоді, коли ідеологія «єдиного народу» намагалась затінити важливість, знаковість вишиванки для українців, вважаючи її елементом «націоналістичних ухилів» і називаючи «одягом селян», вишита сорочка й вишитий рушник залишались для багатьох рідними та бажаними.

Нині дослідники вважають, що з проголошенням незалежності українська вишиванка стала мало не культовою. Сьогодні вона всюди: без неї не обходиться жодне національне свято, вона є невід’ємним елементом гардеробу людей, неодмінним атрибутом політиків, посадовців і бізнес-кіл, нею оздоблюють інтер’єр, без вишитого рушника важко уявити будинок справжнього українця... А молоді, яка виросла вже за часів незалежності, припало до душі гасло «Вишиванка – одяг вільних людей».

Багато поетичних рядків присвячено цьому символу національної самобутності.  Ми сьогодні обрали ось ці, авторства Василя Дерія.

Одягнімо, друже, вишиванки –
Наш чарівний український стрій.
Не для когось, не для забаганки,
А для себе, вірний друже мій.

Одягнімо вишиванки, друже,
Як одвічний предків талісман.
Хай не буде серед нас байдужих
І один в нас буде отаман.

Одягнімо в свята і неділі,
В будень, за потреби, одягнім
І відчуєм – вороги безсилі
Зруйнувати український дім.

Одягнімо вишиванки, друже,
Хай побачить українців світ –
Молодих, відважних, дужих,
У єднанні на багато літ.

Зі святом нас, друзі! Одягаймо вишиванки, чуймо голос роду, почуваймося народом!