Концепція Національної бібліотеки була викладена у «Відозві від Тимчасового Комітету для заснування Національної бібліотеки Української Держави в Києві», де зокрема наголошено:

«Завдання бібліотеки, – закласти на Вкраїні велику книгозбірню всесвітнього типу, яка гуртувала б у собі все, що витворено людською думкою та знаттям по всіх науках; таку книгозбірню, щоб давала спромогу, не виїздячи з країни, познайомитися в найповнішій мірі з світовою літературою по всіх паростях людського знаття, писаною геть усіма мовами».

Відозва від Тимчасового комітету для заснування Національної бібліотеки Української Держави у м. Києві [Текст] // Державний вістник. – Київ, 1918. – № 57 (11 жовт.). – С. 3.

Спеціальною метою ставилося організувати український відділ (Ucrainica), щоб збирати все, що друкувалося будь-коли і будь-де українською мовою; літературу, писану всіма мовами про історію і культуру українського народу, про народи, які живуть на території України, про природу України та інше.

Бібліотека була покликана  стати не лише книгозбірнею, а й науковою, книгознавчою, бібліографічною, освітянською, культурно-просвітницькою установою, довідковим, інформаційним, каталогізаційним центром.

Статут Національної бібліотеки України 1919 р. визначав основні принципи її формування: різноманітність та повнота книжкового фонду; позаполітичність, публічність, загальнодоступність, безкоштовність і доступність до інформації. З ініціативи В. Вернадського було встановлено, що Бібліотека одержує безплатно по два примірники всіх видів видань з усіх друкарень України. З 1919 р. вона отримала назву Всенародна бібліотека України.

На початку 1919 р. Бібліотеці надали одну кімнату у будинку Міністерства освіти (вулиця Терещенківська, № 2). У березні 1919 р. установа  одержала тимчасове приміщення – головний корпус Колегії Павла Галагана на вулиці Фундуклеївській, 9. Згодом її було переведено до 4 кімнат у найменшому корпусі Колегії (на розі вулиць Пушкінської та Фундуклеївської).

Колегія Павла Галагана

Діяльність Бібліотеки організовувалась та підтримувалась силами видатних учених і  діячів культури, фахівців з бібліотечної та книжкової справи, зокрема: Євгена Ківлицького, Юрія Іванова-Меженка, Дмитра Багалія, Петра Стебницького, Павла Тутковського, Володимира Міяковського, Володимира Липського.

	Євген  Олександрович Ківлицький, педагог, бібліотекознавець
	Юрій Олександрович Іванов-Меженко, бібліограф, бібліотекознавець,       літературознавець
	Дмитро Іванович Багалій, історик, політик, громадський діяч
	Петро Януарійович Стебницький, громадський, політичний діяч, письменник, публіцист
	Павло Аполлонович Тутковський, геолог, географ, педагог
	Володимир Варламович Міяковський, літературознавець, історик-архівіст
	Володимир Іполітович Липський, ботанік

У 1918–1928 рр. Бібліотека розгорнула значну діяльність у галузі організації фондів та системи каталогів, обслуговування читачів, створено концепцію фонду «україніки», почалася робота з формування Українського бібліографічного репертуару та національної бібліографії, закладалися засади українського бібліотекознавства та книгознавства.

Період 1929–1934 рр. характеризувався перетворенням Національної бібліотеки України на головну державну бібліотеку УРСР, цілеспрямованою переорієнтацією її діяльності на масового читача, трансформацією бібліотечної системи та виконання нею завдань соціалістичного будівництва. Значно зросли обсяги передплати та закупівлі літератури суспільно-політичного, пропагандистського характеру, проводилося систематичне вилучення «ідеологічно шкідливих» видань.

У 1929–1930 рр. за проектом архітекторів Василя Осьмака та Павла Альошина для Бібліотеки було споруджено спеціалізоване приміщення по вулиці Володимирській, 62, що дало змогу розширити обсяги робіт, пов’язані з комплектуванням, опрацюванням та каталогізацією видань, обслуговуванням читачів.

Будівля становить архітектурний ансамбль разом із будинком Наукової бібліотеки імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58), що споруджений за проектом тих самих архітекторів у 1939–1940 рр. та головним корпусом Університету. З 1989 р. і до сьогодні у цьому приміщенні розташовано  корпус НБУВ по вул. Володимирській, 62.

Корпус НБУВ на вул. Володимирській, 62

Тут працювали відомі українські вчені: Дмитро Балика, Борис Зданевич, Федір Максименко, Сергій Маслов, Степан Постернак, Павло Попов, Микола Сагарда, Михайло Ясинський, Віктор Іваницький,  та багато інших відомих дослідників, які сформували не тільки бібліотечну та бібліографічну, а й наукову установу національного рівня, що почала всебічно та ґрунтовно вивчати Книгу. Це забезпечило подальший самобутній розвиток творчого організму Бібліотеки, яка згодом стала головним осередком не тільки у бібліографічній галузі, а й центром комплексу наукових дисциплін: бібліотеко-, книго-, бібліографознавства, інформатики.

	Дмитро Балика,бібліотекознавець, бібліограф
	Борис Зданевич, бібліограф, книгознавець, мовознавець
	Федір Максименко, бібліограф, книгознавець
	Сергій Маслов, літературознавець, книгознавець
	Степан Постернак, бібліотекознавець, історик
	Павло Попов, літературознавець, фольклорист
	Микола Сагарда, історик, теолог, бібліограф
	Михайло Ясинський, бібліограф, книгознавець
	Віктор Іваницький, сходознавець, історик, бібліограф

Наступний етап розвитку книгозбірні (1935–1941) визначився уніфікацією її діяльності та перетворенням у бібліотеку загального типу, здатну сприяти як задоволенню потреб нового курсу академічної науки, так і всебічному розвитку техніки, виробництва, різних галузей знання.

1941–1948 рр. – період війни з Німеччиною, евакуації, окупації, котрі характеризувалися деструкцією діяльності Бібліотеки та повоєнною відбудовою її діяльності. У період війни Бібліотека працювала в евакуації в столиці Башкирії Уфі (серпень 1941 – до повернення до Києва у травні 1944 р.), де перебувала АН УРСР. Водночас книгозбірня працювала і під час окупації в Києві, де зазнала значних збитків: до Німеччини було вивезено понад 320 тис. унікальних, рідкісних, цінних видань і колекцій, однак лише частина з них повернулася до Києва у 1944 –1946 рр.

Виокремлення наступного етапу розвитку Бібліотеки (1948–1964) зумовлено перетворенням її на Державну публічну бібліотеку УРСР, що було вимушеною мірою в умовах, коли під час війни бібліотеки (в тому числі Державна публічна бібліотека в Києві, нині Національна бібліотека імені Ярослава Мудрого), були зруйновані. Разом із розширенням її основних функцій відбулися зміни в організації документопостачання, раціоналізовано процеси обслуговування читачів, розгорнуто діяльність структурних підрозділів щодо переінвентаризації фондів, розпочато роботу в галузі методичного керівництва публічними бібліотеками.

З 1951 р. до Бібліотеки почали надходити по два примірники авторефератів та по одному – дисертацій, захист яких відбувся в наукових установах та вищих навчальних закладах України. Того ж року установа включилася до системи міжнародного абонементу, встановила зв’язки із зарубіжними науковими закладами. З 1960 р. вона функціонує як депозитарій публікацій Організації Об’єднаних націй в УРСР.

Однак у житті Бібліотеки були і трагічні сторінки та проблемні ситуації. Пожежа у травні 1964 р. завдала збитків фонду вітчизняних періодичних видань, російським та українським книжкам переважно радянського періоду, певній кількості зарубіжних журналів, частині дублетного фонду «україніки». Було втрачено близько 10% основного фонду, однак упродовж кількох наступних років, за допомогою інших бібліотек, його було відновлено. Пожежа, попри всю її трагічність, стимулювала вирішення багатьох питань її діяльності: було побудовано додаткове книгосховище, відбулося раціональне розміщення фондів, вдосконалено організацію вітчизняного та іноземного комплектування, впроваджено нову систему обліку літератури, методів і форм обслуговування,

1965–1991 роки позначені розширенням і поглибленням функцій книгозбірні як головної наукової бібліотеки УРСР із колосальним бібліотечним фондом, висококваліфікованим персоналом, значною матеріально-технічною базою. Надання Бібліотеці статусу наукової установи (у травні 1971 р.) сприяло активізації наукових досліджень у галузі книгознавства, бібліотекознавства та бібліографознавства, забезпечення розвитку науково-технічної інформації. Не відмовляючись від універсальності фондів, Бібліотека зменшила обсяг комплектування за рахунок деяких типів видань, зокрема, матеріалів патентної та нормативно-технічної документації, переданої до бібліотечних фондів УкрНТІ, інших спеціалізованих видів літератури.

До Бібліотеки прийшло нове покоління бібліотечних працівників, бібліографів, книгознавців, які зробили вагомий внесок щодо бібліографічного забезпечення розвитку науки і культури, зокрема у галузі шевченкіани та української літератури в цілому. Серед них – Ф. К. Сарана, С. Й. Петров, М. П. Рудь, Л. В. Бєляєва, Ф. З. Шимченко, О. В. Молодчиков, Д. М. Йофанов, Л. І. Гольденберг, Й. В. Шубинський, М. П. Візир, М. Я. Каганова, С. В. Сороковська, А. Й. Ряппо, а у 1980-90-х – О. М. Апанович, І. Г. Шовкопляс, М. С. Слободяник, О. І. Путро та багато інших відомих діячів вітчизняної бібліотечної справи, книгознавства та бібліографії, істориків та філологів.

	Федір Кузьмович Сарана, бібліограф, літературознавець
	Микита Потапович Рудь, бібліограф, книгознавець
	Лілія Вікентіївна Бєляєва, бібліограф
	Лев Ізраїльович Гольденберг, бібліограф, книгознавець
	Софія Володимирівна Сороковська, бібліограф, педагог, бібліотекознавець
	Степан Йосипович Петров, бібліограф, книгознавець
	Федір Захарович Шимченко, бібліотекознавець, книгознавець

            На фото: Федір Сарана, Степан Петров, Микола Рудь, Лілія Бєляєва, Федір Шимченко, Лев Гольденберг, Софія Сороковська.

Друга половина 1980-х – початок 1990-х років –  період суттєвих змін у діяльності Бібліотеки. 19 лютого 1988 р. згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР Бібліотеці присвоєно ім’я одного з її фундаторів, академіка В. І. Вернадського. Вона отримала статус науково-дослідної установи, перетворилася на всеукраїнський центр книгознавства, бібліотекознавства та бібліографознавства.

Одночасно почалася опрацювання фондів, які у радянські часи з ідеологічних причин вважалися забороненими або неактуальними, були повернені з небуття до активного використання фонди української національної історії та культури, фонди польської культури та юдаїки, архіви багатьох учених і діячів культури, почалася підготовка нових каталогів та інформаційних видань для читачів, започаткований та плідно розвивається напрям історії бібліотечної справи, біографічні дослідження.

Бібліотека першою в країні почала процес автоматизації своєї діяльності із запровадженням інформаційно-комунікативних технологій у бібліотечну практику, відбулося створення електронних каталогів, переорієнтація на нові комп’ютерні технології, Бібліотека розпочала свій шлях в інформаційне суспільство.

1989 р. було споруджено нове приміщення Бібліотеки, з переїздом до якого створені більш сприятливі умови для оптимізації формування та використання фондів, організації обслуговування читачів з урахуванням новітніх  вимог до надання інформації.

Період 90-х років ХХ ст. – початок ХХІ ст. характеризувався суттєвими змінами, зумовленими становленням незалежної України, формуванням ринкових відносин. 1993 р. розроблено нову концепцію структури і функцій Бібліотеки, спрямовану на оптимізацію використання її багатоаспектних потенційних можливостей як загальнодержавного, науково-інформаційного комплексу, найзначнішого за документними ресурсами книжкового та рукописного державного сховища України, а також провідної науково-дослідної установи, яка вирішує коло взаємопов’язаних книго-, бібліотеко-, бібліографо-, архівознавчих, науково-інформаційних та інших питань.

З 1996 р. Бібліотеці повернуто  початковий статус національної книгозбірні і за Указом Президента України Л. Д. Кучми від 5 квітня отримала сучасну назву: Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.

Новітній етап розвитку Бібліотеки веде відлік із початку третього тисячоріччя і продовжується до цього часу. Сьогодні НБУВ – одна з найбільших книгозбірень світу, головний науково-інформаційним центр держави. Активне формування власних електронних бібліотечно-інформаційних ресурсів сприяє трансформації її на інституцію відкритого типу з вільним доступом до інформації.